Бердичівські чинуші знову показують свою обмеженість та відданість совковим принципам.

Бердичів – європейське місто, постійно переконував на зорі свого царювання наш поки не змінний місцевий керманич. Потім зрозумів, що з такими дорогами та станом будівель старовинної частини міста, йому ніхто не повірить. Після цього, запустив нову байку про місто чотирьох культур, щоб не шанувати жодної, а найголовніше української!

Проте йшов час, дорослішало покоління Незалежної України. В парламенті вперше з’явилася фракція українських націоналістів - Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Верховна Рада України прийняла пакет законів "Про декомунізацію", необхідно перейменувати комуністичні вулиці. Бердичів в цьому плані показовий. За роки Незалежності України перефарбовані комуністи, які досі сидять у владних кабінетах цим ніколи не займалися. Як наслідок, Бердичів в питанні топонімів наче "крємльовський мавзалєй" наповнений смердючими трупами катів та ворогів української нації - тут тобі й Котовський (безжально вбивав українських патріотів учасників Другого зимового походу в с.Базар, Житомирська область), і Фрунзе (кат махновців і керівник боротьби проти повстанського руху в Україні), і Петровський (рупор Сталіна, противник української державності), увічнені на бердичівських вулицях і червоні повії Пєпа й Броня Сломницькі (їм навіть дошка шанувальна є).

І ось цей комуняцько пропагандивний мотлох заполонив все місто! Місцевий краєзнавець Мілада Мартинюк у довіднику "ВСІ ВУЛИЦІ БЕРДИЧЕВА" зазначає: "Так, із 148 антропонімів Бердичева, української тематики лише 17 або 11,5% тих, що пов'язані з нашим містом - 26, тобто 17,5%. Що ж стосується антропонімів, що мають "революційно-радянське" (читай комуняцько- пропагандивне, вороже Україні) походження то їх аж 127 або 85,8%".

Чітка вимога бердичівських свободівців з 2012 року - демонтажу Лєніна (тоді ще на Жовтневій площі – лише ВДУМАЙТЕСЬ!) і перейменування центральних вулиць зрушили ситуацію з мертвої точки. Ми відстояли історичну справедливість по відновленню історичної назви вулиці Житомирської. Натомість, перейменовуючи вулицю Свєрдлова (єдиною заслугою цього персонажа  було лише те, що він сидів в буцигарні разом зі Сталіним) бердичівська владна комісія на чолі з керуючою справами виконкому пані Мохно, замість відновлення історичної назви Махнівська (даруйте за тавтологію), назвала її Вінницька. Хоча до Вінниці вона має таке ж відношення, як і мікрорайон Корніловка.

Я веду до чого, - запитаєте ви? Наша бердичівська влада, настільки захлинається своєю безкарністю, що переходить будь-які межі дозволеності. Будь-яка хороша ідея перетворюється ними на абсурд. Останній приклад, ідея перейменувати комуністичні вулиці іменами бердичівлян Героїв АТО. Чудово! Так і має бути! Місто має шанувати своїх Героїв! А що вийшло у висновку? Замість чіткого принципу спочатку відновлення історичних назв, де це можливо. Потім усе інше. Знову ламають логіку і громаду міста через коліно. Тому що начеб-то одному лисому на площі Центральній видніше.

Ось так і виходить, що вулиця Урицького не відновить своєї історичної назви Іванівська, а Рози Люксембург не стане Данилівською. Натомість, в нас досі лишаються назви ворогів України ката Фрунзе і Сестер Сломницьких. А щоб навести лад в місті треба відправити на пенсію всього лиш одного Царя!...

Інформаційна політика держави та її цілі під час україно-російської війни

Морально готовими громадянами до україно-російської війни була дуже не значна кількість тверезомислячих людей, які знають історію України. Тільки вони по-справжньому усвідомлювали її неминучість, хоч мало хто з них міг передбачити, коли це відбудеться. Для всіх інших події окупації Криму та наступ на Донбасі виявився шоком. Раптовість – це те, на що розраховував московський загарбник як основну запоруку перемоги.

Прорахунок, а як наслідок виграш у часі для України відбувся по кількох напрямках:

• кульмінація патріотичних настроїв в суспільстві;
• готовність жертвувати як матеріальними речами, так і власним життям - сплеск волонтерства та взаємопідтримки;
• наявність мінімальнонеобхідної кількості патріотів на всіх ланках держави від виконуючого обов’язків Президента і виконуючого обов’язків міністра оборони до рядового складу силових відомств;

Відновлення обороноздатності та оздоровлення українського суспільства дозволило маже рік стримувати другу за потужністю армію світу. Це досягнення має і зворотній бік медалі – виснаження українського суспільства як моральне, так і ресурсне.

Якщо забезпечення сучасними видами озброєння та боєприпасами до них залежить від євроатлантичного співтовариства, то робота з українською громадою цілком лягає на плечі влади.

В умовах війни безумовно може йтися про звуження свободи слова, адже є інформація, яка може спричинити паніку та спад морального духу нації. В той же час, йдеться про поширення результативних меседжів успіху над агресором. Найчастіше від початку та швидкості розповсюдження необхідної інформації, залежить перемога у конкретному локальній сутичці з ворогом. На сьогодні, швидкість передачі повідомлення від редактора в студії до родини, син чи чоловік якої перебуває на полі бою вираховується хвилинами. Як приклад, можна навести Революцію Гідності, яка відбувалася в режимі онлайн.

На сьогодні перемога у війні залежить в тому числі від ефективної інформаційної політики, в першу чергу, з боку держави.

Вважаю необхідним привести конкретний приклад хибної подачі найактуальнішої події за останній період - переговорів у Мінську. Увага всього світу була прикута до цієї події – хоча відсутність результату була прогнозована. Варто зазначити, що будь-яка угода чи домовленість з Росією (читай Путіна) є сумнівною, а часто безрезультатною. Натомість, очікування українців від цього заходу дорівнювала готовності почути висновок про завершення війни (ще один сумнівний меседж, який панує в суспільстві). Коли ж Президенти вийшли з кімнати переговорів було повідомлено на перший погляд позитивну новину - підписано угоду про демілітаризовану зону, завершення вогню і поступки – певну автономію терористів на українській землі. Доки українці опановували суперечливі відчуття від миру та присутності нових сусідів - терористів, оточення Президента Росії вже лавірувало чіткими пропагандистськими заявами про те, що РФ не є учасником конфлікту, а тому нічого не буде виконувати. Як наслідок, українці, які до кінця не опанували новину про терористів як нову реальність, а й усвідомили безрезультатність події від якої ще вчора вони наївно очікували «завершення війни». Розчарування у владі та сумніви у її здатності перемагати в умовах війни рівне поразці.

А як варто було подати цю подію.

Виходячи з бісмарківського твердження про ціну угод з Росією, яка не коштує навіть паперу на якому написана – будь-які угоди з російським окупантом – фікція. Готовність європейських лідерів брати участь у переговорах – говорить про їх послідовну підтримку України. Це головні засновки в логіці висвітлення переговорів у Мінську.

Але будь-яка інформаційна політика має мати мету, цілі та інструменти досягнення.

Яка мета України у війні з Росією? Очевидно, що перемога. Чи може бути реалізована перемога, доки Путін перебуває при владі в РФ? Очевидно, що ні. Отже, єдиною запорукою перемоги є відсторонення, ліквідація чи Божа воля стосовно ізоляції божевільного диктатора. Варто знову ж таки згадати уроки Революції Гідності – вимогою №1 було відсторонення Януковича від влади. Чи не пора сформулювати ціль №1, яка приведе до перемоги в цій світовій Революції Гідності. Адже ми чітко розуміємо, що в даному випадку йдеться не лише про Україну, а як мінімум Східну Європу. Саме тому, ціль №1 відсторонення Путіна від влади в РФ.

Тільки на такому ґрунті можна подавати інформацію про переговори у Мінську. Тільки як останнє «китайське» попередження світом диктатору. Тільки через підготовку громадської думки до того, що Путін не зацікавлений у мирному співіснуванні – він є агресором і його відсторонення від влади є головною запорукою миру.

А ось новими інструментами третє тисячоліття нас нагородило достатньо. Головна соціальна мережа на пострадянському просторі ВКонтакте – вже є готовим троянським конем для Росії у цьому конфлікті. Вплив соціальних мереж у формуванні державної політики на сьогодні є недооцінений. Необхідна консолідація патріотичних адміністраторів спільнот і методична робота в поширенні інформаційних приводів. Формування позитивного мислення, готовності до самопожертви, роз’яснення глобальності цієї війни – усе це, є запорукою перемоги навіть над територіальнонайбільшою державою світу. Недооцінювати та ігнорувати можливості соціальних мереж є великою помилкою.