пʼятниця, 10 липня 2015 р.

Бердичівські чинуші знову показують свою обмеженість та відданість совковим принципам.

Бердичів – європейське місто, постійно переконував на зорі свого царювання наш поки не змінний місцевий керманич. Потім зрозумів, що з такими дорогами та станом будівель старовинної частини міста, йому ніхто не повірить. Після цього, запустив нову байку про місто чотирьох культур, щоб не шанувати жодної, а найголовніше української!

Проте йшов час, дорослішало покоління Незалежної України. В парламенті вперше з’явилася фракція українських націоналістів - Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Верховна Рада України прийняла пакет законів "Про декомунізацію", необхідно перейменувати комуністичні вулиці. Бердичів в цьому плані показовий. За роки Незалежності України перефарбовані комуністи, які досі сидять у владних кабінетах цим ніколи не займалися. Як наслідок, Бердичів в питанні топонімів наче "крємльовський мавзалєй" наповнений смердючими трупами катів та ворогів української нації - тут тобі й Котовський (безжально вбивав українських патріотів учасників Другого зимового походу в с.Базар, Житомирська область), і Фрунзе (кат махновців і керівник боротьби проти повстанського руху в Україні), і Петровський (рупор Сталіна, противник української державності), увічнені на бердичівських вулицях і червоні повії Пєпа й Броня Сломницькі (їм навіть дошка шанувальна є).

І ось цей комуняцько пропагандивний мотлох заполонив все місто! Місцевий краєзнавець Мілада Мартинюк у довіднику "ВСІ ВУЛИЦІ БЕРДИЧЕВА" зазначає: "Так, із 148 антропонімів Бердичева, української тематики лише 17 або 11,5% тих, що пов'язані з нашим містом - 26, тобто 17,5%. Що ж стосується антропонімів, що мають "революційно-радянське" (читай комуняцько- пропагандивне, вороже Україні) походження то їх аж 127 або 85,8%".

Чітка вимога бердичівських свободівців з 2012 року - демонтажу Лєніна (тоді ще на Жовтневій площі – лише ВДУМАЙТЕСЬ!) і перейменування центральних вулиць зрушили ситуацію з мертвої точки. Ми відстояли історичну справедливість по відновленню історичної назви вулиці Житомирської. Натомість, перейменовуючи вулицю Свєрдлова (єдиною заслугою цього персонажа  було лише те, що він сидів в буцигарні разом зі Сталіним) бердичівська владна комісія на чолі з керуючою справами виконкому пані Мохно, замість відновлення історичної назви Махнівська (даруйте за тавтологію), назвала її Вінницька. Хоча до Вінниці вона має таке ж відношення, як і мікрорайон Корніловка.



Я веду до чого, - запитаєте ви? Наша бердичівська влада, настільки захлинається своєю безкарністю, що переходить будь-які межі дозволеності. Будь-яка хороша ідея перетворюється ними на абсурд. Останній приклад, ідея перейменувати комуністичні вулиці іменами бердичівлян Героїв АТО. Чудово! Так і має бути! Місто має шанувати своїх Героїв! А що вийшло у висновку? Замість чіткого принципу спочатку відновлення історичних назв, де це можливо. Потім усе інше. Знову ламають логіку і громаду міста через коліно. Тому що начеб-то одному лисому на площі Центральній видніше.


Ось так і виходить, що вулиця Урицького не відновить своєї історичної назви Іванівська, а Рози Люксембург не стане Данилівською. Натомість, в нас досі лишаються назви ворогів України ката Фрунзе і Сестер Сломницьких. А щоб навести лад в місті треба відправити на пенсію всього лиш одного Царя!...

субота, 14 лютого 2015 р.

Інформаційна політика держави та її цілі під час україно-російської війни

Морально готовими громадянами до україно-російської війни була дуже не значна кількість тверезомислячих людей, які знають історію України. Тільки вони по-справжньому усвідомлювали її неминучість, хоч мало хто з них міг передбачити, коли це відбудеться. Для всіх інших події окупації Криму та наступ на Донбасі виявився шоком. Раптовість – це те, на що розраховував московський загарбник як основну запоруку перемоги.

Прорахунок, а як наслідок виграш у часі для України відбувся по кількох напрямках:
  • кульмінація патріотичних настроїв в суспільстві;
  • готовність жертвувати як матеріальними речами, так і власним життям - сплеск волонтерства та взаємопідтримки;
  • наявність мінімальнонеобхідної кількості патріотів на всіх ланках держави від виконуючого обов’язків Президента і виконуючого обов’язків міністра оборони до рядового складу силових відомств;

Відновлення обороноздатності та оздоровлення українського суспільства дозволило маже рік стримувати другу за потужністю армію світу. Це досягнення має і зворотній бік медалі – виснаження українського суспільства як моральне, так і ресурсне.

Якщо забезпечення сучасними видами озброєння та боєприпасами до них залежить від євроатлантичного співтовариства, то робота з українською громадою цілком лягає на плечі влади.

В умовах війни безумовно може йтися про звуження свободи слова, адже є інформація, яка може спричинити паніку та спад морального духу нації. В той же час, йдеться про поширення результативних меседжів успіху над агресором. Найчастіше від початку та швидкості розповсюдження необхідної інформації, залежить перемога у конкретному локальній сутичці з ворогом. На сьогодні, швидкість передачі повідомлення від редактора в студії до родини, син чи чоловік якої перебуває на полі бою вираховується хвилинами. Як приклад, можна навести Революцію Гідності, яка відбувалася в режимі онлайн.

На сьогодні перемога у війні залежить в тому числі від ефективної інформаційної політики, в першу чергу, з боку держави.

Вважаю необхідним привести конкретний приклад хибної подачі найактуальнішої події за останній період - переговорів у Мінську. Увага всього світу була прикута до цієї події – хоча відсутність результату була прогнозована. Варто зазначити, що будь-яка угода чи домовленість з Росією (читай Путіна) є сумнівною, а часто безрезультатною. Натомість, очікування українців від цього заходу дорівнювала готовності почути висновок про завершення війни (ще один сумнівний меседж, який панує в суспільстві). Коли ж Президенти вийшли з кімнати переговорів було повідомлено на перший погляд позитивну новину - підписано угоду про демілітаризовану зону, завершення вогню і поступки – певну автономію терористів на українській землі. Доки українці опановували суперечливі відчуття від миру та присутності нових сусідів - терористів, оточення Президента Росії вже лавірувало чіткими пропагандистськими заявами про те, що РФ не є учасником конфлікту, а тому нічого не буде виконувати. Як наслідок, українці, які до кінця не опанували новину про терористів як нову реальність, а й усвідомили безрезультатність події від якої ще вчора вони наївно очікували «завершення війни». Розчарування у владі та сумніви у її здатності перемагати в умовах війни рівне поразці.

А як варто було подати цю подію.

Виходячи з бісмарківського твердження про ціну угод з Росією, яка не коштує навіть паперу на якому написана – будь-які угоди з російським окупантом – фікція. Готовність європейських лідерів брати участь у переговорах – говорить про їх послідовну підтримку України. Це головні засновки в логіці висвітлення переговорів у Мінську.

Але будь-яка інформаційна політика має мати мету, цілі та інструменти досягнення.

Яка мета України у війні з Росією? Очевидно, що перемога. Чи може бути реалізована перемога, доки Путін перебуває при владі в РФ? Очевидно, що ні. Отже, єдиною запорукою перемоги є відсторонення, ліквідація чи Божа воля стосовно ізоляції божевільного диктатора. Варто знову ж таки згадати уроки Революції Гідності – вимогою №1 було відсторонення Януковича від влади. Чи не пора сформулювати ціль №1, яка приведе до перемоги в цій світовій Революції Гідності. Адже ми чітко розуміємо, що в даному випадку йдеться не лише про Україну, а як мінімум Східну Європу. Саме тому, ціль №1 відсторонення Путіна від влади в РФ.

Тільки на такому ґрунті можна подавати інформацію про переговори у Мінську. Тільки як останнє «китайське» попередження світом диктатору. Тільки через підготовку громадської думки до того, що Путін не зацікавлений у мирному співіснуванні – він є агресором і його відсторонення від влади є головною запорукою миру.


А ось новими інструментами третє тисячоліття нас нагородило достатньо. Головна соціальна мережа на пострадянському просторі ВКонтакте – вже є готовим троянським конем для Росії у цьому конфлікті. Вплив соціальних мереж у формуванні державної політики на сьогодні є недооцінений. Необхідна консолідація патріотичних адміністраторів спільнот і методична робота в поширенні інформаційних приводів. Формування позитивного мислення, готовності до самопожертви, роз’яснення глобальності цієї війни – усе це, є запорукою перемоги навіть над територіальнонайбільшою державою світу. Недооцінювати та ігнорувати можливості соціальних мереж є великою помилкою. 

вівторок, 18 грудня 2012 р.

Реклама в блозі

Реклама в блозі - зручний і швидкий спосіб перетворити хобі в абсолютно законний заробіток для блогера. "Блогун" - реклама в соціальних мережах, блогах та спільнотах http://u.to/Cu_qAg
Реєструйтеся в системі, обирай рекламодавця бажаючого купити посилання з блогу, признач ціну за опис його товарів і послуг, готуй публікації та отримуй прибуток!

середа, 18 липня 2012 р.

Коли ж ми вже не будемо потерпати від Саюза?



Нещодавно Сергій Грабовський на сайті Телекритики опублікував надзвичайно важливу статтю про міфологеми, пов’язані із Другою світовою війною, які перетворилися на стереотипи.

Пропоную їх вашій увазі до прочитання:

Радянський Союз – жертва віроломного нападу нацистів, тоді як насправді спільно з нацистами СРСР планував і розпочинав у серпні – вересні 1939 року Другу світову війну, а потім активно готувався до нападу на Німеччину. Але Гітлер випередив Сталіна, судячи з доступних дослідникам документів – ненабагато, від кількох тижнів (Мельтюхов) до кількох годин (Солонін).

Німецька армія напала на СРСР без оголошення війни, тоді як насправді війну було оголошено: в Берліні міністр закордонних справ фон Ріббентроп викликав радянського посла та вручив йому відповідну ноту разом із додатком, у якому перераховувалися підстави цієї війни (слід сказати, не вигадані, а цілком реальні); щоправда, цей виклик збігся в часі з початком німецької артилерійської підготовки, але, зрештою, 9 серпня 1945 року СРСР повторив те саме з Японією, і ніхто не зве той напад віроломним.

На Гітлера працювала вся окупована Європа, що і зумовило його успіхи. По-перше, далеко не вся: Велика Британія воювала проти нацистів, Швейцарія, Швеція, Португалія та Іспанія оголосили себе нейтральними, половина Франції до листопада 1942 року залишалася неокупованою. По-друге, в червні 1941 року, скажімо, щоденний випуск літаків Німеччиною та її союзниками був удвічі меншим, ніж в СРСР, а танків – утричі меншим.

«Другий фронт» був на Заході, отже, перший і головний – на Сході Європи, тоді як насправді першим на момент початку радянсько-німецької війни був саме «другий»: перед цим Британія рік на самоті, за підтримки заокеанських домініонів, відбивала атаки держав Вісі, підтримуваних економічно та політично Радянським Союзом; британські пілоти у 1940–41 роках зламали основу могутності Люфтваффе і вибили найдосвідченіших льотчиків.

Нацистські війська було розбито Червоною армією, тоді як насправді на Східному фронті втрати Вермахту становили 2/3 від загальних втрат, утрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними, іншими словами, на радянські війська припадає десь половина загального воєнного успіху, тож перемога – це спільне досягнення Об’єднаних Націй.

Радянська економіка забезпечила війська всім необхідним, а допомога союзників становила лише 4% від потреб армії, тоді як насправді без допомоги союзників Червона армія, за пізнішим визнанням маршала Жукова, не була би здатна продовжувати війну і змушена була б здати Москву та відступити у заволзькі степи й ліси. Із Заходу СРСР одержував алюміній для побудови танкових двигунів і літаків, високооктановий авіаційний бензин, засоби зв’язку, порох та вибухівку, «студебекери» та «віліси», бойові кораблі та системи зв’язку, передові воєнні технології тощо.

Російський народ під час війни вирізнявся серед інших народів СРСР своїм небувалим патріотизмом – тоді як насправді українці становили близько 50% населення окупованих нацистами радянських територій, але дали тільки від 10% до 15% чисельності колаборантських пронацистських збройних формувань (різниця зумовлена тим, чи вважати, скажімо, кубанців українцями чи просто козаками), тоді як росіяни становили 25% населення і близько 60% учасників колаборантських формувань.

Під час війни існувала непорушна єдність партії, армії й народу – тоді як насправді цього не було; сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком академіком Олександром Яковлєвим на основі вивчення документів назвала страхітливу цифру: 954 тисячі бійців Червоної армії було розстріляно за наказом свого ж командування – за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941–42 роках. Отак досягалася ця «непорушна єдність». І навіть у квітні 1945 року сотні червоноармійців переходили на німецький бік – тільки для того, щоб померти зі зброєю в руках, б’ючись проти Сталіна.

Українські націоналісти під час Другої світової війни були зрадниками своєї Батьківщини, колабораціоністами. Навіть якщо виходити з «механістичної» формули – чиє у тебе громадянство, там і твоя Батьківщина, все далеко не так просто. Галичину й Волинь, приєднані 1939 року до СРСР, західні союзники аж до Ялтинської та Потсдамської конференцій 1941 року не визнавали складовими СРСР, а їхніх жителів – радянськими громадянами (що, зокрема, вилилося у відмову американців і британців депортувати галичан і волиняків до СРСР із своїх зон окупації після перемоги над Німеччиною). Ба більше: Сталін в угоді з урядом Польщі від 30 липня 1941 року офіційно відмовився від Західної України та Західної Білорусі (щоправда, потім, скориставшись міжнародним скандалом у зв’язку з Катинню, він розірвав цю угоду, але ж вона діяла майже два роки). Крім того, більшість лідерів українських націоналістів узагалі ніколи не одержувала документів громадян СРСР. Тож «зрадити» Радянський Союз чи ставитися до нього як до «своєї країни» вони не могли. А саме усвідомлена, добровільна і зумисна співпраця з ворогом, з окупантом, в його інтересах і на шкоду своїй державі та/чи її союзникам і визначається в міжнародному праві як колабораціонізм. Що ж стосується тих українців, які мали громадянство СРСР і УРСР, то номінально Радянська Україна мала статус «суверенної соціалістичної держави», але реально нею не була (чи слід це доводити?), – то чи можна зрадити «свою державу», яка існує тільки на папері? Чи тут слід шукати інші поняття?

неділя, 1 липня 2012 р.

Не їдьте до Росії, там нема такого квасу як у Бердичеві

Літня пора року в нашому місті супроводжується поглинанням  сотень літрів квасу щодня. Кожна поважаюча себе бердичівська забігайлівка повинна мати його на своєму прилавку. Зовсім інша ситуація у путінській Росії. Там продавці квасу змушені прибрати напій з прилавків в піковий сезон. 

Справа в тому, що ще в минулому році були прийняті поправки до закону про регулювання виробництва та обігу алкоголю, відповідно до якого вся продукція з вмістом спирту понад 0,5 відсотка вважалася алкогольною і повинна обклеювати акцизними марками. Виняток було зроблено тільки для пива, а ось квас гірка доля не оминула. Для того, щоб не порушувати жорстокі закони Російської Федерації виробники виробляли хмільний напій нижче позначки 0,5 відсотка спирту. Про це пише "Коммерсант". 

Попри запевнення чиновників, зокрема помічника президента (а зараз віце-прем'єра) Аркадія Дворковича ситуація залишається не вирішеною. 

Раніше у північній країні на межі виживання опинилися виробники сидру і медовухи, які написали прем'єр-міністру листа про "знищення галузі". Їм також довелося зняти свою продукцію з прилавків і пройти ліцензування.


Найголовніші новини Бердичева ви можете знати завдяки Бердичів СІТІ http://berdcity.info/