середа, 18 липня 2012 р.

Коли ж ми вже не будемо потерпати від Саюза?



Нещодавно Сергій Грабовський на сайті Телекритики опублікував надзвичайно важливу статтю про міфологеми, пов’язані із Другою світовою війною, які перетворилися на стереотипи.

Пропоную їх вашій увазі до прочитання:

Радянський Союз – жертва віроломного нападу нацистів, тоді як насправді спільно з нацистами СРСР планував і розпочинав у серпні – вересні 1939 року Другу світову війну, а потім активно готувався до нападу на Німеччину. Але Гітлер випередив Сталіна, судячи з доступних дослідникам документів – ненабагато, від кількох тижнів (Мельтюхов) до кількох годин (Солонін).

Німецька армія напала на СРСР без оголошення війни, тоді як насправді війну було оголошено: в Берліні міністр закордонних справ фон Ріббентроп викликав радянського посла та вручив йому відповідну ноту разом із додатком, у якому перераховувалися підстави цієї війни (слід сказати, не вигадані, а цілком реальні); щоправда, цей виклик збігся в часі з початком німецької артилерійської підготовки, але, зрештою, 9 серпня 1945 року СРСР повторив те саме з Японією, і ніхто не зве той напад віроломним.

На Гітлера працювала вся окупована Європа, що і зумовило його успіхи. По-перше, далеко не вся: Велика Британія воювала проти нацистів, Швейцарія, Швеція, Португалія та Іспанія оголосили себе нейтральними, половина Франції до листопада 1942 року залишалася неокупованою. По-друге, в червні 1941 року, скажімо, щоденний випуск літаків Німеччиною та її союзниками був удвічі меншим, ніж в СРСР, а танків – утричі меншим.

«Другий фронт» був на Заході, отже, перший і головний – на Сході Європи, тоді як насправді першим на момент початку радянсько-німецької війни був саме «другий»: перед цим Британія рік на самоті, за підтримки заокеанських домініонів, відбивала атаки держав Вісі, підтримуваних економічно та політично Радянським Союзом; британські пілоти у 1940–41 роках зламали основу могутності Люфтваффе і вибили найдосвідченіших льотчиків.

Нацистські війська було розбито Червоною армією, тоді як насправді на Східному фронті втрати Вермахту становили 2/3 від загальних втрат, утрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними, іншими словами, на радянські війська припадає десь половина загального воєнного успіху, тож перемога – це спільне досягнення Об’єднаних Націй.

Радянська економіка забезпечила війська всім необхідним, а допомога союзників становила лише 4% від потреб армії, тоді як насправді без допомоги союзників Червона армія, за пізнішим визнанням маршала Жукова, не була би здатна продовжувати війну і змушена була б здати Москву та відступити у заволзькі степи й ліси. Із Заходу СРСР одержував алюміній для побудови танкових двигунів і літаків, високооктановий авіаційний бензин, засоби зв’язку, порох та вибухівку, «студебекери» та «віліси», бойові кораблі та системи зв’язку, передові воєнні технології тощо.

Російський народ під час війни вирізнявся серед інших народів СРСР своїм небувалим патріотизмом – тоді як насправді українці становили близько 50% населення окупованих нацистами радянських територій, але дали тільки від 10% до 15% чисельності колаборантських пронацистських збройних формувань (різниця зумовлена тим, чи вважати, скажімо, кубанців українцями чи просто козаками), тоді як росіяни становили 25% населення і близько 60% учасників колаборантських формувань.

Під час війни існувала непорушна єдність партії, армії й народу – тоді як насправді цього не було; сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком академіком Олександром Яковлєвим на основі вивчення документів назвала страхітливу цифру: 954 тисячі бійців Червоної армії було розстріляно за наказом свого ж командування – за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941–42 роках. Отак досягалася ця «непорушна єдність». І навіть у квітні 1945 року сотні червоноармійців переходили на німецький бік – тільки для того, щоб померти зі зброєю в руках, б’ючись проти Сталіна.

Українські націоналісти під час Другої світової війни були зрадниками своєї Батьківщини, колабораціоністами. Навіть якщо виходити з «механістичної» формули – чиє у тебе громадянство, там і твоя Батьківщина, все далеко не так просто. Галичину й Волинь, приєднані 1939 року до СРСР, західні союзники аж до Ялтинської та Потсдамської конференцій 1941 року не визнавали складовими СРСР, а їхніх жителів – радянськими громадянами (що, зокрема, вилилося у відмову американців і британців депортувати галичан і волиняків до СРСР із своїх зон окупації після перемоги над Німеччиною). Ба більше: Сталін в угоді з урядом Польщі від 30 липня 1941 року офіційно відмовився від Західної України та Західної Білорусі (щоправда, потім, скориставшись міжнародним скандалом у зв’язку з Катинню, він розірвав цю угоду, але ж вона діяла майже два роки). Крім того, більшість лідерів українських націоналістів узагалі ніколи не одержувала документів громадян СРСР. Тож «зрадити» Радянський Союз чи ставитися до нього як до «своєї країни» вони не могли. А саме усвідомлена, добровільна і зумисна співпраця з ворогом, з окупантом, в його інтересах і на шкоду своїй державі та/чи її союзникам і визначається в міжнародному праві як колабораціонізм. Що ж стосується тих українців, які мали громадянство СРСР і УРСР, то номінально Радянська Україна мала статус «суверенної соціалістичної держави», але реально нею не була (чи слід це доводити?), – то чи можна зрадити «свою державу», яка існує тільки на папері? Чи тут слід шукати інші поняття?

неділя, 1 липня 2012 р.

Не їдьте до Росії, там нема такого квасу як у Бердичеві

Літня пора року в нашому місті супроводжується поглинанням  сотень літрів квасу щодня. Кожна поважаюча себе бердичівська забігайлівка повинна мати його на своєму прилавку. Зовсім інша ситуація у путінській Росії. Там продавці квасу змушені прибрати напій з прилавків в піковий сезон. 

Справа в тому, що ще в минулому році були прийняті поправки до закону про регулювання виробництва та обігу алкоголю, відповідно до якого вся продукція з вмістом спирту понад 0,5 відсотка вважалася алкогольною і повинна обклеювати акцизними марками. Виняток було зроблено тільки для пива, а ось квас гірка доля не оминула. Для того, щоб не порушувати жорстокі закони Російської Федерації виробники виробляли хмільний напій нижче позначки 0,5 відсотка спирту. Про це пише "Коммерсант". 

Попри запевнення чиновників, зокрема помічника президента (а зараз віце-прем'єра) Аркадія Дворковича ситуація залишається не вирішеною. 

Раніше у північній країні на межі виживання опинилися виробники сидру і медовухи, які написали прем'єр-міністру листа про "знищення галузі". Їм також довелося зняти свою продукцію з прилавків і пройти ліцензування.


Найголовніші новини Бердичева ви можете знати завдяки Бердичів СІТІ http://berdcity.info/