пʼятницю, 10 липня 2015 р.

Бердичівські чинуші знову показують свою обмеженість та відданість совковим принципам.

Бердичів – європейське місто, постійно переконував на зорі свого царювання наш поки не змінний місцевий керманич. Потім зрозумів, що з такими дорогами та станом будівель старовинної частини міста, йому ніхто не повірить. Після цього, запустив нову байку про місто чотирьох культур, щоб не шанувати жодної, а найголовніше української!

Проте йшов час, дорослішало покоління Незалежної України. В парламенті вперше з’явилася фракція українських націоналістів - Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Верховна Рада України прийняла пакет законів "Про декомунізацію", необхідно перейменувати комуністичні вулиці. Бердичів в цьому плані показовий. За роки Незалежності України перефарбовані комуністи, які досі сидять у владних кабінетах цим ніколи не займалися. Як наслідок, Бердичів в питанні топонімів наче "крємльовський мавзалєй" наповнений смердючими трупами катів та ворогів української нації - тут тобі й Котовський (безжально вбивав українських патріотів учасників Другого зимового походу в с.Базар, Житомирська область), і Фрунзе (кат махновців і керівник боротьби проти повстанського руху в Україні), і Петровський (рупор Сталіна, противник української державності), увічнені на бердичівських вулицях і червоні повії Пєпа й Броня Сломницькі (їм навіть дошка шанувальна є).

І ось цей комуняцько пропагандивний мотлох заполонив все місто! Місцевий краєзнавець Мілада Мартинюк у довіднику "ВСІ ВУЛИЦІ БЕРДИЧЕВА" зазначає: "Так, із 148 антропонімів Бердичева, української тематики лише 17 або 11,5% тих, що пов'язані з нашим містом - 26, тобто 17,5%. Що ж стосується антропонімів, що мають "революційно-радянське" (читай комуняцько- пропагандивне, вороже Україні) походження то їх аж 127 або 85,8%".

Чітка вимога бердичівських свободівців з 2012 року - демонтажу Лєніна (тоді ще на Жовтневій площі – лише ВДУМАЙТЕСЬ!) і перейменування центральних вулиць зрушили ситуацію з мертвої точки. Ми відстояли історичну справедливість по відновленню історичної назви вулиці Житомирської. Натомість, перейменовуючи вулицю Свєрдлова (єдиною заслугою цього персонажа  було лише те, що він сидів в буцигарні разом зі Сталіним) бердичівська владна комісія на чолі з керуючою справами виконкому пані Мохно, замість відновлення історичної назви Махнівська (даруйте за тавтологію), назвала її Вінницька. Хоча до Вінниці вона має таке ж відношення, як і мікрорайон Корніловка.



Я веду до чого, - запитаєте ви? Наша бердичівська влада, настільки захлинається своєю безкарністю, що переходить будь-які межі дозволеності. Будь-яка хороша ідея перетворюється ними на абсурд. Останній приклад, ідея перейменувати комуністичні вулиці іменами бердичівлян Героїв АТО. Чудово! Так і має бути! Місто має шанувати своїх Героїв! А що вийшло у висновку? Замість чіткого принципу спочатку відновлення історичних назв, де це можливо. Потім усе інше. Знову ламають логіку і громаду міста через коліно. Тому що начеб-то одному лисому на площі Центральній видніше.


Ось так і виходить, що вулиця Урицького не відновить своєї історичної назви Іванівська, а Рози Люксембург не стане Данилівською. Натомість, в нас досі лишаються назви ворогів України ката Фрунзе і Сестер Сломницьких. А щоб навести лад в місті треба відправити на пенсію всього лиш одного Царя!...